Головна / Публікації / «Ми чужі і тут, і там» – художник з Луганська

Публікації / «Ми чужі і тут, і там» – художник з Луганська

Вже три роки про мистецтво, чи взагалі про культурну сферу життя на окупованих територіях майже не говорять. Про культуру Луганська, втім, не особливо говорилось і до війни. Не було галерей, відповідно, не було де виставлятись.

Та все ж культурне середовище в Луганську існувало – каже луганський художник Євген Королєтов. До війни він організовував у місті фестивалі вуличного мистецтва та виставляв у Києві свої роботи на престижних виставках.

На початку війни Королєтов казав, що «виїзд культурного діяча з Луганська — це як втеча з поля бою».

За три роки війни Євген встиг спершу малювати патріотичні графіті у вже «ЛНРівському» Луганську, потім воювати в батальйоні Донбас, переїхати в Сєвєродонецьк, зняти фільм про художників, що досі живуть в Луганську, а також стати редактором єдиного журналу про культурне життя «народних республік» та заснувати «луганську контемпорарі діаспору».

Громадське зустрілося з Євгеном Королєтовим у Сєвєродонецьку, де він зараз живе, і поговорило про місце художника на війні, штучність патріотизму та ідентифікацію мешканців Донбасу. Далі — пряма мова.

Я жив в Луганську, а тут виходить, що мене фактично вигнали. Якщо б я не поїхав, то в мене були б проблеми з моїм подальшим життям. Навіть, якби нічого не робив, на мене б вийшли як на активіста луганського Євромайдану.

Я вважав, що вступити до лав збройних сил в мене шансів немає. У мене був військовий квиток, де чітко писалося, що до військової служби я не придатний.

Виїхав з Луганська з рюкзаком і поїхав у «Донбас» (добровольчий батальйон — ред.). Пізніше друзі допомогли вивезти з Луганська мою картину, світшот, який ми з друзями — ультрас — самі пошили з моїм авторським принтом, і гітару — це всі мої речі з Луганська.

Фото: з особистого архіву Євгена Королєтова

Картина та гітара — усі речі, які Євгену вдалося вивезти з окупованого Луганська Фото: Громадське

Коли я потрапив у батальйон «Донбас», я насправді переслідував дуже прості цілі: хотів взяти участь у процесах, які відбувались тоді в країні. Там було на початку багато людей з дуже різними поглядами, зокрема, і близькими до моїх. Це був такий собі зріз українського суспільства. Там були шароварні патріоти, і такі, хто абсолютно адекватно реагували на те, що відбувається довкола. Не велись на популізм, не мали особливої ненависті до сепаратистів і просто мешканців Луганська і Донецька.

Я прийшов до висновку, що моя участь у війні в якості солдата — це була помилка, навіть можна сказати, що я відчуваю якусь провину за це, але якби я не пішов на війну добровольцем, то, можливо, я б цього всього зараз не зрозумів, і займався б якимись іншими речами. Захищати Батьківщину, звісно, почесно, але я ніяк не сприяв тому, щоб цей конфлікт закінчився, навпаки, сприяв його продовженню.

Із військової зарплати, яка відкладалась, поки я був у «Донбасі», я купив камеру і ноутбук. І от у мене з’явилась камера, а разом з нею і потреба знімати відео. Я навіть подумав, що спілкування через камеру мені допоможе якось відійти від служби і від війни.

Приблизно через 6 тижнів після того, як я дембельнувся мені написав Рома (друг Жені, художник, який проживає і працює в Луганську, час від часу Рома приїжджає з окупованого бойовиками «ЛНР» Луганська в звільнений Сєвєродонецьк, прізвище Романа не називається з міркувань його безпеки — ред.). З перших секунд я його почав знімати, навіть не знаю, для чого, мені просто було страшно цікаво, що там відбувається в Луганську, що з графіті тусовкою, а потім я вирішив знімати фільм.

Це кіно про спільне — те, що є в мене, у Роми, в тих, що приїжджають сюди з Луганська до своїх батьків переселенців, — вони і ми трохи не вписуємось в загальну картину життя. Ми чужі і там, і тут. При чому там і тут для різних моїх знайомих — це різні поняття (сміється — ред.).

Я спеціально використовую у фільмі таку цифрову естетику (монтаж спливаючих вікон інтернет браузерів — ред.), щоб спливали вікна «ВКонтакті», ютуба, мені видається, що говорячи такою цифровою мовою, я більш зрозумілий сучасній цифровій молоді.

Кадри із документального фільму Євгена Королєтова «Сєвєродонецьк», головним героєм якого є його друг і художник Рома, який зараз живе та працює в окупованому бойовиками Луганську

Я хотів піти малювати в малій Вергунці (район Луганська — ред.), ну туди прийшли діти, я їм сказав, що тут скоро будуть роздавати гуманітарку, і клоуни приїдуть, вони зраділи, почали плескати в долоні. Потім прийшли вже хлопці старші, вони вже не повірили мені — про клоунів, і сказали, що я нацик. Спочатку я сприйняв це як жарт. Ми з друзями почали збиратись, а вони нас не пускають, ну трохи нас поштовхали, побили, а потім приїхав «ополченець». І ми поїхали на базу (штаб бойовиків — ред.). Він мені казав, що спочатку пальці вирве, а тільки потім закопає. І ми під’їхали до цієї бази, а цей «ополчєнєц» іншому картини мої передає: а той такий — ну чувак, який ти, на хєр, нацист, депресняк у тебе, я просто сам художник, я все розумію, ти просто малюй російський прапор, і все в тебе буде добре. Коротше, мене помили, цигарки дали і через 7 хвилин відпустили

Цитата головного героя фільму «Сєвєродонецьк» — луганського художника Роми

Фільм демонструвався на фестивалі «86» у Славутичі

Зимою в Сєвєродонецькому парку я зі своєю дівчиною Настею поставив намальованих у 3d форматі і вирізаних з картону зайців. Здалеку на снігу вони виглядають майже як живі. Зайців я використав і у фільмі «Сєвєродонецьк».

Для мене зайці — це така метафора, от людина хоче щось змінити, і часом робить це дуже неприроднім способом, а от так штучно, робить не зайця, а зображення зайця, намагаючись у такий спосіб змінити середовище. Виходить, що зайці ж ці ніяк не приживаються в тому середовищі.

Кадри із документального фільму Євгена Королєтова «Сєвєродонецьк»

У Сєвєродонецьку відбувається багато заходів. Там дуже люблять позаявляти, що Сєвєродонецьк— це Україна. Я постійно думаю, а чому це не Україна? Чому про це треба говорити? Цю фразу ще як правило українською мовою вимовляють, тому що Сєвєродонецьк він російськомовний, та все ж це Україна, і ми робимо ніби для людей свято. Можливо, вимовляючи цю фразу як мантру багато багато разів… думаю, що Сєвєродонецьк — Україна, і навіть Луганськ, зараз окупований, — теж Україна, для мене це очевидно. І мені трохи сумно стає, коли розумію, що це очевидно не для всіх.

Переважно, інформація, яка крутиться по телевізору, використовується з метою пропаганди. Якби я не мав жодного стосунку до Луганська, не мав там знайомих, не стежив через соцмережі, що там відбувається, то я б дивився на це все і думав, що там живуть одні суворі бойовики, які один в одного час від часу стріляють.

Крім бойовиків, є якась влада, яка з цих бойовиків і складається, вона ухвалює якісь закони, аби щось ще віджати в пенсіонерів, а пенсіонери знову ж таки кликали Путіна, і тепер залишились там жити і насолоджуватись комунізмом, що гряде. Але в мене є там знайомі, з якими я час від часу спілкуюся, іноді вони виїжджають в Україну, навіть доволі часто. Я знаю, що там відбувається, знаю про зовсім інші процеси. Зокрема, пов’язані з мистецтвом.

Женя та його друзі з об’єднання «Луганська контемпорарі діаспора» заснували журнал «Golden coal», що в перекладі означає «золоте вугілля», чи, як він сам каже, вугіллячко. Журнал присвячений альтернативному культурному життю молоді Луганська та Донецька, музиці та мистецтву. Його буде видано на кошти, отримані за перемогу в конкурсі молодих українських художників МУХі-2015 за підтримки «Щербенко Арт Центру».

«Золоте вугілля» чи золоте «вугіллячко» — у нього така пост-інтернет естетика, і такий трохи пафос, як реп-кліпи, треп-кліпи, я трохи над цим пафосом іронізую. Думаю, що це буде цікаво всім, як людям, котрим цікаве мистецтво, так і людям, яким просто могло б бути цікаво, що ж там відбувається в Луганську.

Цей журнал зможе трохи поборотись з такими дегуманізаційними процесами (які нав’язаують по телевізору — ред.). Якщо ми дамо можливість тим хлопцям і дівчатам, які там живуть і не належать ані до бойовиків, ані до влади, ані до пенсіонерів, не проросійські, розповісти, як вони живуть, чим займаються, що цікавить їх самих, не важливо живуть вони в Луганську, чи ні, то це дасть повнішу картину того, що відбувається в Луганську.

До війни Женя видавав в Луганську журнал «Чорно-білий» — для фанатів і про фанатів футбольного клубу Луганська «Зоря». Для цього він спеціально навчився верстати з допомогою відеоуроків на ютубі.

Залишатись мені тут (в Сєвєродонецьку — ред.) не хотілось би. Я б хотів повернутись, хоч я розумію, що зараз це не той Луганськ, в який мені б хотілось повернутися. Але і тут некомфортно. Я себе відчуваю ніби між двох культур. Є деяка українська культура, а є культура «луганських народних республік».

Мені, звісно, не близька культура «луганських народних республік» (сміється — ред.), але те, що зараз відбувається в Україні я теж не зовсім розумію. Я б навіть сказав навпаки: ті процеси, які зараз відбуваються, наприклад, в культурі — вони не зовсім враховують мою думку і не зовсім враховують моє існування.

Джерело: https://hromadske.ua/posts/evhen-koroletov-hudozhnik-z-luhanska