Головна / Публікації / Интерв`ю з Павлом Ковачем

Публікації / Интерв`ю з Павлом Ковачем

Павло, основною темою, з якою ти працюєш в рамках виставки “Віск”, що була представлена в Боттега Галереї – це концепт часу. Чим саме тебе зацікавила ця проблема?

Готуючись до виставки, завжди приходиш до чогось через експеримент. Я,зазвичай, просто собі бавлюсь, як маленька дитина, певними матеріалами, здебільшого різними артефактами або ж природними речовинами, такими, як віск. Ось і в цьому випадку я почав дошукуватися того, що означає слово віск. З арабської це – mumija, від персидского – це mum, і так все почалося: мумія, процес муміфікації, самомуміфікація. І протягом цього процесу почали з’являтися інсталяції. Усі роботи, які тут представлені, створені у 2013 році. Усі нові, деякі з них робились у різних місцях, наприклад відео-робота “17.01.13 – 12.45.04”, створена спільно зі Станіславом Туріною, була знята на зимовому ленд-арт фестивалі “Міфогенез” . Вона цікава тим, що не є рукотворною, – ми просто задокументували, вийняли фотоапарат і зняли перебіг природного явища. І в даному випадку важливо, коли ми туди потрапили, адже, якби ми опинились там хвилиною раніше або пізніше, то вже б не зафіксувалицього. І от це і є темою проекту – присутність у моменті, така східна практика, – бути тут і зараз, бо нема ні минулого ні майбутнього, є тільки теперішнє.

Нинідуже пришвидшився час.Колись люди набагатоспокійнішежили, а зараз з’являються нові технології, такі як, наприклад, мобільні телефони, інтернет, машини,які дуже прискорюють життя, і воно рухається набагато жвавіше, ніж це було, наприклад, у ХVIстолітті, із геть іншим відрахунком, ритмом часу. Люди жили повільніше, а зараз усе дуже швидко. І це має дійти до якогось апогею, критичної точки. Таке ставлення до часу і є цікавим – як люди відносно нього живуть. Їхній внутрішній час і ритм, який у кожної людини різний. Я в концепції до проекту зазначив: “Відносно клітки часу ми знаходимо свою свободу”, бо що таке свобода? Вона існує щодо чогось, як і все в нашому житті. І так само це виражено у проекті “Віск”: якщо нема клітки – нема свободи. Простіше кажучи, в когось робота, сім’я – це клітка, хтось релігією захопився фанатично – і то його клітка. Будь-який фанатизм є деструктивним.

Ти вже озвучив, що в темах, з якими ти працюєш, часто простежується східна філософія. Наприклад концепт часу у твоїй творчості має буддистське потрактування, проте медіум, з яким ти працюєш, а це об’єкти, інсталяції, є дуже “західним”. Як така дуалістичність поєднується у твоїй творчості? Та, якщо говорити про напрям, в якому ти працюєш, то чи вважаєш ти себе концептуалістом?

Та я взагалі не дуже це люблю. Як я й казав: такі означення – це клітка. Ти – дадаїст або експресіоніст – і вже маєш свій маніфест, відносно якого ти працюєш, і це тебе замикає. Мені більше подобаються речі, в яких є ця клітка, але вона більш аморфна, щоб не зациклюватись тільки на одному. Ти можеш робити все, ти художник, ти вільний і в тому є воля.

Для мене, зосередженість на якомусь одному медіумі чи принципі роботи, штампування – легший спосіб мати комерційний успіх, бути впізнаваним (це такий, швидше, рекламний хід). Тому, якщо мені легше ідею передати через перформанс, я її передаю через перформанс, якщо мені легше передати її через інсталяцію, я її передаю через інсталяцію. А є ідеї, які мені краще передати через живопис або через графіку. І важко це зводити до якоїсь конкретики. Звичайно, воно все від чогось відштовхується: ми спілкуємся, читаємо, спимо і нам щось сниться, таким чином інформація відкладається і виливається, але виливається через мене і з мого ракурсу.

А щодо східної філософії – так. Знову ж таки – це сімейна історія: в мого тата був викладач Павло Бедзір, художник, практикуючий йог, наслідувач східної культури. У той час КДБ переслідувало його за непідкорення владі. Він вивчив угорську мову для того, щоб мати доступ до інформації, читати книжки угорською (і, до речі, ця Махабхарата, яка є частиною однієї з інсталяції, – це його книжка). Цей досвід, традиції виявляються і в моєму житті, у моєму ставленні до того, що відбувається. Моя робота – паралельна мені, у цьому ритмі я живу. Часто потрібно зупинитися, зробити паузу, яка дуже важлива в нашому житті, бо люди навіть не помічають того, що є навколо, простих, але дуже важливих речей не помічають: що таке дерево, як воно росте, як річка тече – а це такі речі, які мають у собі все. Зараз панує гіперматеріалізм: ми набираємо, набираємо все більше і більше і в кінці-кінців – не знаємо, що з цим робити. Важливо завжди підтримувати баланс, внутрішню рівновагу. Думки матеріалізуються, але лише тоді, коли вони знаходяться у рівновазі з душею. Це залежить від того, яку енергію людина через себе пропускає, і, відповідно, куди вона її направляє. Віра важлива, але байдуже у що ти віриш, головне, щоб це було щиро. Те, що ми бачимо навколо, є наша віра. І це стає реальністю, матерілізуєтся.

Представник західної ідеології, західного темпу життя у ставленні до своєї справи володіє певними загальними типовими рисами, наприклад амбіційність, націленість на успіх, бажання саморепрезентації, в той час, як внутрішні зусилля прихильника східної філософії спрямовані на самозаглиблення, відчуття себе тут і зараз, саморефлексію, споглядання. Як в тобі, як у художнику, поєднуються ці два полюси?

У цьому і є баланс між розумом та душею. Одне – розум, а інше – душа. Я намагаюся на цьому балансувати, оскільки показую своє мистецтво, працюю із соціумом. Даосизм передбачає: або ти підеш у ліс і станеш самітником, або ти будеш самітником, але в соціумі. І от – бути в соціумі – це складніше, ніж піти в ліс. Складніше, тому що ти починаєш працювати зі своїм оточенням, ти вже рефлексуєш не тільки на свій внутрішній світ, а й на зовнішній і стараєшся не втратити себе. Я намагаюсь знайти у цьому рівновагу. А щодо успішності – его не насититься до останнього видиху, тому краще кинути цю дурну справу або бути хоча б свідомим.

Павло, ти також займаєшся перформансами, одними із найвиснажливіших виявів сучасного мистецтва. І це продовження теми духовних практик. Перформанс є своєрідним самозануренням чи все ж таки він орієнтований на зовні, на глядачів, які перед тобою? Наскільки складно для тебе організовувати перформанс?

Перформанс – це, напевно, найщиріший жанр у мистецтві. Він цікавий мені взаємодією художник-глядач. Перформанс неможливо повністю передбачити, завжди з’являються неочікувані моменти, навіть якщо ти працюєш за звичною схемою, послідовністю тих чи інших жестів. У цьому жанрі якраз є присутність тут і зараз, це один із найуніверсальніших способів вираження. Для перформансу важливий як виконавець, так і глядачі. А щодо складності, то, залежно від задуму, бувало більше навантаження психологічного або фізичного. Через незнання елементарних речей з фізики траплялися невдачі. Зараз мені доводиться повертатися до фізики, яка своєрідним чином поєднує мистецтво і науку. І ось – знову цей баланс, який є дуже важливим.

Крім твоєї діяльності, як художника, ти ще займаєшся галерейною справою. Розкажи про галерею Detenpula, експериментальний простір у Львові, який ти заснував разом зі Станіславом Туріною, Юрієм Білеєм.

Так,Detenpylaіснує вже 2 роки, а нещодавно відкрилася нова галерея “Єфремов 26”, де хочемо започаткувати едукаційну програму, запрошувати художників, спілкуватися з ними, робити цим крок назустріч молодим митцям та гладачам. Планується виставка прекрасного художника з Польші Януша Балдиги, який в основному займається перформансом, але також використовує інсталяцію як засіб вираження. У вересні буде виставка Кшиштофа Войцеховського, це один із найкращих польських фотографів, нещодавно він представив чудову виставку в Замку Уяздовських. А перед цим у нас запланована виставка Андрія Боярова – дуже цікавого художника, потім ужгородської групи“Кружка Есмарха”.

Щодо нашої діяльності, то ми також є організаторами перформанс-фестивалю “360 градусів”, який відбувається циклічно, кожного місяця з перформансами на різних локаціях міста. Ми розвиваємось і даємо людям можливість спостерігати за проявами сучасного мистецтва протягом року. У Польщі, наприклад, кожного місяця відбуваються подібні фестивалі.

В одному з інтерв ю ти зазаначив, що митці рідко будують середовище, в якому б їх розуміли. І ось функціонування галерей, фестивалів – це таке будування середовища для митця і глядача, тобто ти як митець вдаєшся до галерейної діяльності, щоб створити середовище уважної публіки?

Так, щоб обізнати публіку, представити проекти. Так само це важливо для молодих художників, яким нікуди піти на початку професійного розвитку. Ну ось є галерея Дзига, але ніхто не піде туди одразу, важливо зробити перший крок. Проте не у всіх є ця можливість. І ми намагаємося таких молодих художників збирати. Влаштовуючи виставки, знаходити того, хто справді цікавий, кого можна вводити поступово в контекст. Ми даємо простір, підштовхуємо, але це ні в якому разі не є впливом або навязуванням. Усе досить природно: якщо хочеш – приходь, не хочеш – не приходь. І, щоб ніхто говорив, що немає цього! Все є.

Серед проектів, представлених галереєю Detenpyla є багато експериментальних. Наприклад, доволі складний і нетиповий проект “89 днів зими”, в рамках котрого ви щодня представляли нову виставку. Розкажи про нього детальніше.

Це був проект Антона Варги, учасника “Відкритої групи”. Він реалізував цей проект у себе на кухні. 24 години – період тривання однієї експозиції, тобто вона змінювалась кожного дня. Так, справді, експериментальний проект,в результаті якого з’явилося дуже багато ідей. Найважливіше у ньому – можливість реалізувати задумане одразу, не відкладаючи, не чекаючи. Мене дуже порадував музикант Томаш Гаджлінскі, який зробив цікавий хід – була стіна, на якій виставлялись кожен, хто бажав, а він, зазирнувши в помешкання сусідів, зробив фотографію тієї самої стіни, але з іншої сторони, зі сторони сусідів, і потім наклеїв цю фотографію в галереї. Ось наскільки він перейшов межу площини. Було дуже багато цікавих проектів і були просто знакові. Ось Стас, наприклад, просто двері зняв, і в квартирі взимку 24 години були відкриті двері. Або цілий день звучав один такт мелодії.

Чи плануєш ти переїздити в Київ, осередок мистецького життя?

Якщо буде привід – я можу переїхати, бо не відданий фанат того чи іншого міста. Але мені було б важко звикнути до ритму Києва, він для мене занадто великий і швидкий, а, по-друге, там вже сформована когорта митців. Мені більш близькі маленькі міста або навіть села.

А чим львівська мистецька молода сцена відрізняється від київської? Тому що на прикладі твоєї діяльності можна говорити про таке собі самоврядування львівських митців, які об’єднуються в групи, створюють квартирні галереї.

Говорячи про різницю львівської та київської мистецької сцени, варто сказати, що кожний художник є індивідуумом, і говорити про нього як про молоде мистецтво в цілому не слід. Потрібно конкретно про когось говорити.

Щодо Львова, то нещодавно в рамках мистецького проекту пройшла цікава комунікація з митцями з Харкова, але ще були й інші квартирники, які відбувались у різних місцях. Хоча ми і користуємось поняттям квартирника – це все ж таки галерея, хоч вона і знаходиться у нас на кухні. А що ж залишається робити – чекати поки щось станеться у світі? Краще діяти самому і починати певний рух, бо чужими руками ти нічого не зробиш. Можна звичайно поїхати в Європу, але там своє болото, і тому набагато цікавіше починати тут. А іноземцям цікаво, що відбувається у нас. Така активна діяльність сама собою почалась, ніхто не ставив собі конкретну мету створити галерею, ніхто не казав, що це буде два роки, а вийшло так, що все це почало жити своїм життям, а ми його лише підштовхуємо. І це не заважає нашій творчості.