Публікації / Дипломатія і культура, або Онух розумніший за мене

Мій син пішов до початкової школи у час, коли українських шкіл у Харкові було менше, ніж з російською мовою навчання. Тому в українській школі він, як native speaker, мав переваги порівняно з дітьми з російськомовних родин. Його часто хвалили, на що він відповідав: «Це тому, що в мене дуже розумна мама».

Це наштовхнуло мене на виховну стратегію — коли я хотіла привернути його увагу до певного автора чи особистості, то казала: «Послухай (почитай), ця людина розумніша за мене!».

Перепрошую за застосування такої нехитрої стратегії у заголовку статті, але я дуже хочу, щоб ми всі уважніше придивилися до постаті Юрія Онуха. Хоча б тому, що можемо його про все розпитати чи порадитися. Він з радістю відповість.

«Той, хто невдало попрощався, не може сподіватися на щось велике від нових зустрічей»

Так писав Мілан Кундера у «Невідомості».

26 жовтня 2016 року «Укрпошта» доставила мені запрошення на прощальну вечірку Юрія Онуха, що відбулася 28 серпня 2010 року у Національній Філармонії України. Не знаю, що означає цей знак і де шість років блукав цей лист, та він нагадав мені, що вже сьомий рік Юрій Онух живе не в Україні. Він попрощався з Києвом та всіма нами пронизливим мистецьким жестом біля Золотих Воріт разом зі своїм приятелем, польським митцем Леоном Тарасевичем. Це було добре прощання. Київ для Онуха — це 13 років життя та досвіду: зустрічі, розмови, книжки, мистецькі події, суперечки, піші прогулянки улюбленими вулицями, друзі та недоброзичливці. Для нас — 13 років Онуха в Києві — це співпраця з Центром Сучасного Мистецтва, який він очолював, а пізніше з Польським Інститутом у Києві (Онух був його другим директором). Він привіз в Україну свій досвід та знання з Любліна, Варшави, Торонто — це міста, де він жив подовгу, не перераховувати ж усі його подорожі. З Києва він переселився до Нью-Йорка, що, за логікою Кундери, обіцяло Юрію «щось велике від нових зустрічей». Те, що з Києвом він попрощався добре, підтверджують його щорічні приїзди, а також колонки в «Українському Тижні», які він пише для нас уже понад рік і які я перечитую багато разів.

Єжи/Юрій Онух. Фото: Open Culture Foundation

Єжи/Юрій Онух. Фото: Open Culture Foundation

Він знає нас краще, ніж нам би хотілося

Мене трохи дратує те, що я, мандруючи світами та вивчаючи досвід інших (що дуже важливо й потрібно мені тут і тепер), ніби знехтувала цими тринадцятьма роками Онуха в Києві. Ну можна ж було частіше з ним зустрічатися, уважніше його слухати, не соромитися й питати про все на світі. Я ж розпитую інших громадян Польщі та Канади, Нью-Йорку і т.д., не боюся виглядати дурнішою, визнаючи цінність їхнього досвіду. Може, це тому, що ці громадяни Польщі та Канади не мають тринадцятирічного досвіду проживання в Україні? І не знають наших реалій так добре, як знає їх Онух. Але ж польський і канадський досвід, помножений на тринадцять київських років, набагато цінніший. Не знаю, у скільки разів. У тринадцять?

Онух любить цитувати мудрих людей, можливо, він навіть вважає їх розумнішими за себе. Тож саме час мені зацитувати одного зі своїх найулюбленіших авторів, якого я вже ніколи не зможу ні про що запитати:

Сьогодні моє улюблене число — 13. Отже, сьогоднішній день має принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

13 травня 1933 року Микола Хвильовий гучно попрощався з Харковом. Думаю, у нього просто не було вибору.

Юрій Онух шукає шляхів, які б унеможливили відсутність вибору. Його прощання з Києвом біля Золотих Воріт було саме про можливість вибору:

Навіщо потрібні ворота? У замкненій структурі муру, що оточує місто, є щілина, котра дає шанс опинитися по той бік стіни. Вона існує для тих, хто дуже хоче потрапити до міста, а також для тих, хто хоче місто покинути. Мури давно перестали існувати, Ворота залишилися. Тепер вже вони ніяк практично не використовуються, споконвіків стоять посеред міста, ставши його важливим символом. Вони нікуди не ведуть, лише спрямовують нас у просякнуте міфами минуле. Навіть самі Ворота — це міф, наближення і фактична реконструкція Воріт, що до того ж ніколи не існували в такому вигляді. Ми знаємо тільки, що вони тут були, що могли подібно виглядати.

«Західний імплант» в українське культурне середовище

Сорос обрав Онуха директором ЦСМ у 1997 році саме тому, що він мав польський («східний») та північноамериканський («західний») досвід. Юрій/Єжи поділяв ліберальні цінності, умів підготувати CV, портфоліо чи прес-реліз та знав, що таке «конфлікт інтересів». Коли українці говорили, що у нас таке не працює і варто про це написати Соросу, Онух погоджувався, що подібний лист написати можна, а от відправляти його не варто.

Вплив Онуха на українське культурне середовище важко переоцінити, але чомусь про це не модно говорити. А вартувало б говорити голосно й часто. Він підтримав на старті багатьох художників та майбутніх управлінців у культурі, яких тепер ми добре знаємо, любимо, на яких посилаємося. Не всі з них готові публічно подякувати Онуху та відкрито визнати, що він їм свого часу допоміг: порадами, ґрантами, дружньою підтримкою. На моє запитання, чому ми, українці, боїмося публічно дякувати тим, хто нам допоміг, Юрій висуває одну з версій: ми звикли дякувати хабарями, а це не може відбуватися публічно.

ЦСМ у Києві не отримав приміщення та бюджету від держави, як це сталося в інших країнах після того, як Сорос перестав їх фінансувати. Проте Онуху вдалося «посадити сад, а не імпортувати яблука». Він не писав стратегію для ЦСМ, він її реалізовував. Як сам він говорить:

Дерева не мають стратегії, вони ростуть. Коли людина саджає дерева, вона, може, й не побачить сад, що виріс.

Але ми мусимо визнати, що користаємося плодами праці Юрія Онуха. Наприклад, підвищена увага до постаті Казимира Малевича, не в останню чергу викликана його кропіткою та послідовною працею. Чи хтось зараз пам’ятає, що перша екскурсія по місцях Малевича в Києві була розроблена на замовлення Польського Інституту в Києві, за директорства Онуха? І хоча деякі мої молоді колеги часом зізнаються, що не чули його прізвища, я не втомлююся пояснювати, що впливовість не тотожна популярності. Коли Юрій Онух очолив ЦСМ у Києві, я вже заснувала театр «Арабески», ми щойно повернулися зі свого першого туру по США та Канаді. Театр ще не був зареєстрований як юридична особа, але ми вже мали виставу за творами Миколи Хвильового і впевнено дивилися в той бік, звідки приїздив Онух (байдуже, чи це було Торонто, чи «зогнила Варшава»). Ми якось інтуїтивно знали, від кого і від чого треба бігти «геть!».

Чим відрізняється Польський Інститут у Києві та Нью-Йорку?

Коли Юрій Онух став директором Польського Інституту в Києві, він уже сім років прожив в Україні. Ніколи не переривав зв’язків з польським мистецьким середовищем, отже, був ідеальним кандидатом на цю посаду. Сам Онух вважає, що найбільша цінність Польських Інститутів у світі в тому, що вони існують. Не має великого значення постать директора чи політичні погляди чинного уряду. Інституція існує як довгостроковий проект і робить свою справу.

Інституціалізація діяльності забезпечує системність та тяглість — вперто доводив своїми проектами в Києві Юрій Онух. Зокрема, він започаткував премії імені Казимира Малевича та Джозефа Конрада для українських художників та письменників. Можливо, на таку ідею його наштовхнула «глобальна» премія для перекладачів з польської на англійську. Та українська культура, як і польська, не є глобальною. Тож подякуймо Онуху за премії Малевича та Конрада для українських митців, для яких вони, поза визнанням, дають ще й дуже добрий шанс для подальшого розвитку. Думаю, ці премії існуватимуть, поки існуватиме Польський Інститут у Києві. Можливо, навіть зараз мало хто пам’ятає, що саме Онух заснував ці премії. Але це його страшенно елегантне рішення нам варто наслідувати: не вступати у безсенсовні дискусії, якій культурі належить геній Малевича чи Конрада, а будувати свою систему координат — давати премії імені геніальних митців світового масштабу українцям за кошти польських платників податків, і навпаки.

Усі українські митці, нагороджені цими преміями, назавжди стануть найвірнішими послами польської культури у всьому світі. Як і всі стипендіати Gaude Polonia — цю програму Онух вважає однією з найуспішніших у Польщі. І я можу це підтвердити особисто, як стипендіатка 2015 року. Якщо ви втомлений тотальним безгрошів’ям та мільярдом інших проблем український митець, який раптом отримує шість місяців благополуччя в Польщі з доступом до найкращих культурних інституцій, невже ви в цю Польщу не закохаєтеся?! Онух таки «шикарний» та тонкий дипломат.

І тут я знову зацитую Миколу Хвильового:

Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард.

Онух любить свою дружину, яка стовідсотково відповідає портрету від Хвильового і яка сказала Юрію, що після 13 років проживання в Києві він на сто відсотків українізувався, став місцевим. Тоді йому стало зрозуміло, що настав час прощатися.

Не знаю, чим керувалися польські експерти, коли вирішили відрядити Онуха до Нью-Йорка, можливо, до високої оцінки його особистих та професійних якостей додався подив, що він зміг вистояти в Україні довгих 13 років.

Павел Поторочин, один із попередників Онуха на посаді директора Польського Інституту в Нью-Йорку, не наважився провести рік польської культури в США, натомість радив зробити це Онуху, коли сам уже був директором Інституту ім. Адама Міцкевича. Онух не погодився. Він і досі вважає, що поляки та українці мають бути вигадливішими. У США можна купити все, але чи варто це робити? Коли нам розповідають про те, що в когось був концерт у «Карнегі-Голі», чи ми розуміємо, скільки це коштує і що це означає? За словами Онуха, можна будувати проект «Дубаї», вкладаючи величезні кошти в масштабні, гучні проекти, але чи можуть собі це дозволити Польща чи Україна? Чи такі проекти ефективні?

Онух таки зробив принаймні два масштабних проекти в США. Виставку в МоМА та оперну постановку на найважливішому оперному фестивалі США в Санта Фе.

Над виставкою скульптур Аліни Шапошнікової в МоМА почала працювати ще попередниця Юрія Онуха. Американців вдалося зацікавити польською скульпторкою з Парижа ще й завдяки програмі студійних візитів. На персональній нью-йоркській виставці було представлено понад сто скульптур та малюнків авторки. Вартість проекту — 300 тисяч доларів, внесок Польського Інституту складав 30 тисяч.

Головним двигуном постановки опери «Король Роджер» Кароля Шимановського в Санта Фе був Маріуш Квєцєнь (Mariusz Kwiecień), який уже співав у паризькій версії Кшиштофа Варліковського. Вартість американської оперної постановки складала близько 2 мільйонів доларів. Бюджет, яким оперував Онух — 130 тисяч доларів на рік. Зазвичай, необхідний розмір спонсорського внеску — мінімум 100 тисяч доларів, щоб вас, наприклад, запросили на вечерю для донорів. Але завдяки впертості всесвітньо відомого польського баритону з Метрополітен Опера, масштабна постановка в Санта Фе відбулась у зірковому складі. Внесок Польського Інституту в Нью-Йорку становив 10 тисяч доларів на оплату польських фахівців, котрі вчили неполяків співати польською. Директора Польського Інституту запросили на вечерю для донорів і навіть виголосили його ім’я без помилок, що для американців досить важко. Можливо, скористалися допомогою польських фахівців, за роботу яких заплатив Інститут?

Якщо хтось і знає, як створити майбутній Український Інститут ефективним, то це — Онух. Можна навіть його не питати, лише читати його колонки та інтерв’ю. Я могла б дати посилання, але краще зацитую:

Я пишу ці слова як практик, що після багатьох років міжнародного досвіду управління культурою на посаді директора Центру Сучасного Мистецтва ім. Сороса в Києві став працювати дипломатом у МЗС Польщі. 10 років свого життя присвятив практиці культурної дипломатії від Києва до Нью-Йорка. За моїми словами стоять справжній досвід і реальні досягнення. Тому повторімо ще раз істини, на які спирається культурна дипломатія та про які я не раз казав і писав:

1. Дипломатія становить частину КУЛЬТУРИ, а не навпаки, про що часто забувають професійні дипломати, а ще частіше політики.

2. До культури треба ставитись як до добре настроєного інструмента, а не як до простого знаряддя на кшталт молотка.

3. Культурна дипломатія України починається в Україні й закінчується в Україні.

4. Культурна дипломатія — діяльність багаторічна, це інструмент державної політики, розрахований на тривалу перспективу, а тому й не повинна бути конкретним знаряддям політичної орієнтації, яка переважає в цю мить.

5. Німецьке МЗС щороку виділяє 40% свого чималого бюджету на культурну та публічну дипломатію. Гроші мають велике значення, але ще більше значення мають ідеї.

6. Розповідаючи про себе, не можна казати неправду, бо на ній далеко не заїдеш і її викривають за найменш сприятливих обставин.

Один із найглибших інтелектуальних досвідів

Онуха можна безкінечно розпитувати про культурну дипломатію, перформенс, візуальне мистецтво. Про те, як писати про мистецтво. Про Starbucks, Amazon, LEGO чи декомунізацію. Про піші прогулянки, добрі серіали та книжки. Навіть якщо комусь Юрій Онух не подобається особисто, нерозумно нехтувати його практичні поради. І в Польщі, і в Україні останнім часом не бракує більших чи менших скандалів від провалів конкурсів на керівні посади в культурних інституціях. В Україні велика група митців дуже агресивно виступає проти конкурсів як таких. Інша група з сумом констатує, що в нас «таке не працює».

Послухаймо Онуха:

Про себе можу сказати, що я ветеран такої системи й виграв багато конкурсів, а чимало й програв, інколи з відчуттям кривди. Чи бувають серед них «підлаштовані»? Звичайно, так. Чи конкурсна модель найліпша? Певно, що ні, але, як і з демократією, нічого кращого не придумано. Принциповим є те, у якій системі координат функціонуватимуть заклади культури й чиї світоглядні преференції та вподобання представлятимуть. Я повторюватиму як мантру: конкурси — це не панацея, а інструмент. Немає такого конкурсу, яким не можна було б маніпулювати. Ми завжди є заручниками стану суспільства, яке обрало конкурс як інструмент, що має допомогти відібрати належних кандидатів. Абсолютизація ідеї конкурсу і, як наслідок, створення формального панциря, який мав би запобігти надуживання, — утопія. Вважаю, що англосаксонська ідея search committee, коли орган, відповідальний за установу, доручає своєму «пошуковому комітетові» (тобто довіреним представникам) провести переговори з потенційними кандидатами, забезпечує найкращі результати.

Ми могли б запропонувати Онуху очолити якусь важливу для нас культурну інституцію чи навіть міністерство культури. Навряд чи він погодиться, але він би точно погодився нас консультувати з багатьох питань, якби ми нарешті почали слухати.

Завершуючи цей текст: мене не полишає відчуття, що я вдерлася на чужу територію. Юрій Онух часто говорив мені, що він не розуміється на театрі, тобто на моїй території йому нема чого сказати. Ми аж ніяк не близькі друзі й не так уже часто перетинаємося в реальному житті. Я ніколи не отримувала гранти від ЦСМ та Польського Інституту в Києві за часів його директорства. Може, цей текст — моє внутрішнє виправдання для багатьох моїх знайомих, які досить часто звинувачують мене в тому, що я говорю та роблю все так, ніби я найрозумніша. Але ж подивіться на заголовок! А може, мені в Харкові катастрофічно бракує розмов з Хвильовим, професором Шевельовим чи Анджеєм Вайдою.

Я тішуся, що в останній свій візит до Харкова Юрій Онух мав чудових співрозмовників і ця подорож для нього є незабутньою:

У моїй пам’яті глибоко закарбувалася наша спільна подорож до Харкова, де Пан Анджей вирішив бути присутнім на прем’єрі фільму «Катинь». У лісі коло П’ятихаток неподалік від Харкова 1940 року поховано жертви катинського злочину: 3739 офіцерів Війська Польського, військовополонених із табору в Старобільську, розстріляних НКВД у Харкові. Серед страчених був і батько Анджея Вайди, професійний військовий Якуб Вайда. Та перша в житті пана Анджея поїздка до Харкова була для нього своєрідною дуже особистою прощею до місця, де навіки спочив його батько. Та подія була особлива, дуже приватна і тяжка, проте анітрохи не потьмарила його осяйності та відвертості на людях. У тій прощі я був товаришем Пана Анджея майже цілодобово від виїзду потягом із Києва, протягом двох днів у Харкові й по дорозі назад до Києва. Понад десять годин спільних розмов, дискусій, спогадів і анекдотів. Ми двоє і дружина Пана Анджея, актриса, режисер, кіно-і театральний сценограф Кристина Захватович. Ті спільні, подаровані Богом години були для мене одним з найглибших інтелектуальних досвідів, які коли-небудь траплялися в моєму житті. Пан Анджей від самого початку відкрився для розмови, для діалогу з не відомим йому чоловіком, але завдяки його постаті я теж розкрився йому. То була чудова, глибока і дуже людська розмова, яка й досі зі мною і, певне, буде зі мною так довго, як і пам’ять про цього виняткового митця і людину.

Я чула, що хтось збирається зробити фільм про Юрія Онуха — нехай би цей режисер не забув включити до нього харківський епізод.

Світлана Олешко.

Джерело: http://culture.pl/ru/article/diplomatiya-i-kultura-abo-onuh-rozumnishiy-za-mene